Чому засумнівався, маловіре?
Бог любить тебе. Так, любить... Ким би ти не був, яку б посаду не займав, Бог любить тебе таким, яким ти є, з усіма твоїми хибами та недоліками. В це важко повірити, але це так. Саме тому Ісус прийшов на землю, щоб показати свою любов. Не сумнівайся в тому, що Він прийшов саме для тебе. В Бога було багато шляхів, щоб спасти людину від гріха, але Він вибрав той єдиний шлях, що лежить до серця і зветься Любов’ю. Якщо колись відчуєш, що до твого серця хтось так ненав’язливо стукає, або коли відчуєш ледь помітний поклик, ніби подув легенького весняного вітерцю огортає твою душу, і почуєш нечутні слова: “Чи любиш Мене”, не закривай твого серця, бо під дверима стоїть Він, Господь Ісус, що чекає на твою відповідь. Не проганяй Його поспішними висновками і тим, що не маєш часу, але з покорою скажи разом з апостолом Петром: “Ти знаєш, Господи, що люблю Тебе”. ********************************************************************************
Як змінити світ?
Один філософ із Середнього Сходу висловив таку думку про своє життя: – У молодості я молився так: "Господи, дай мені силу, щоб я міг змінити світ." Ставши дорослим мужчиною і зрозумівши, що минула половина мого життя, до мене дійшло, що я не змінив жодної душі. Тоді я почав молитися такими словами: "Господи, зроби так, щоб я міг змінити всіх тих, з ким спілкуюсь– мою рідню, друзів, і тоді я буду вповні задоволений." Тепер я вже стара людина, дні мої полічені, і починаю розуміти, яким я був нерозумним. Тепер одна з моїх молитов звучить так: "Господи, дай мені ласку, щоб я змінився сам!" Якщо б я просив Господа про це з самого початку, то не змарнував би свого життя. Дні приходять до нас, як найкращі наші приятелі, несучи на невидимих плечах неоціненні дари; коли ми не користаємо з тих дарів, дні помалу зникають і не повертаються ніколи. Кожний новий ранок приносить нам нові дари; одначе, коли ми занедбаємо дари вчорашнього або позавчорашнього дня, то помалу робимось нездатними оцінити сьогоднішні. (Орісон Марден) Втрачене багатство можна привернути працею й ощадністю, втрачене здоров’я– ліками й поміркованістю, забуті знання– наукою, лише втраченого часу вже ніколи повернути не можна. (прислів’я)
********************************************************************************
Вольфганг Гете (1749-1832) – німецький поет, любив наповнювати свої кишені насінням різних гарних квітів і всюди, де б він не проходив, розкидав це насіння. І всюди, де він проходив з часом виростали чудові квіти. Неможливо було знати, де посіяв квіти Гете, а де вони самі виросли, але краси в світі ставало більше. Поет стверджував, що в домі, де ростуть квіти, люди стають добрішими, лагіднішими, милішими. Так Гете сіяв добро у світ, не чекаючи жодної подяки. А що ми сіємо?
********************************************************************************
Один маленький хлопчик завжди приносив до дитячого садка дві хустинки. Коли здивований вихователь запитав, для чого так чинить, він відповів: – Одна для того, щоб витирати собі носика, а друга, щоб витерти очі комусь, хто плакатиме. Чи ти також носиш із собою дві хустинки?
********************************************************************************
Милосердя
Одна багата жінка вирішила перевірити наскільки милосердні і доброзичливі її сусіди. Одного дощового негожого дня вона переодягнулася на жебрачку, накинула на голову хустину і почала стукати у двері своїх сусідів. В одних домах їй зовсім не відчиняли дверей, в інших давали їй зовсім непотрібні речі, аби тільки її збутися. Лише в одному домі зустріли її привітно. Це був дім незаможного чоловіка, який запросив її до хати, щоб зігрілася і почастував скромною їжею. Наступного дня всі, до кого вона заходила напередодні просити милостині, отримали від неї запрошення на бенкет. Прислуга завела гостей у великий зал, де на прекрасно сервірованому столі були карточки з прізвищами кожного гостя. Яке було здивування прибулих! Одні тарілки були зовсім пусті, на інших – усякий непотріб, і тільки біля карточки найбіднішого сусіда, котрий її вчора прийняв і пригостив, була ціла гора смачних страв. Коли всі присутні не могли зрозуміти, що це означає, увійшла до бенкетного залу господиня і сказала: – Вчора я, перебрана на жебрачку, ходила по ваших домах і просила милостиню. Сьогодні ж віддаю вам те, що ви дали мені вчора.
********************************************************************************
Голодного нагодувати
Вчора я знову зустріла того бездомного. Я бачила його вже декілька разів, на вокзалі. Він ніколи не сидів, ніколи не лежав. Завжди стояв або ходив, поглядаючи на торби зі своїми пожитками. Цього разу він стояв біля продуктового кіоску і час від часу дивився на свіжі пиріжки. Вони мали апетитний вигляд: одні були з сиром, інші з м’ясом… “Бомж”, напевно, був голодний. Мені чомусь дуже закортіло купити йому одного пиріжка, або навіть кілька. Я так хотіла, щоб він попросив мене про це… Але не попросив. А я не наважилась запропонувати йому милостиню. Їдучи в автобусі додому, я уявила себе на його місці. Чи попросила б? Не знаю…
********************************************************************************
Скарб
Самотня мати з дитятком на руках, втомлена і повна болю, сіла під деревом однієї гори, яка відділяла її у ту хвилю від дороги. - Ніхто з людей мене не бачить і не чує. Нікого не цікавить, що я роблю, як я живу і яка доля чекає мою дитину. О Господи! Я більше не витримаю, напевне заберу собі життя! - А що з дитям? - прийшла їй така думка. Що зробиш з дитиною? Поглянула на маля, яке спокійно спало на її руках. - О, ні! Ніколи цього не зроблю зі своєю дитиною, це ж мій, скарб, єдиний скарб, який я маю, - промовила голосно до себе. Враз почула голос: - Увійди всередину і вибирай, що хочеш, але на все маєш тільки 15 хвилин. Якщо не встигнеш то будеш шкодувати. Перелякана бідна жінка оглянулась, щоб побачити, хто до неї говорить, але нікого не побачила. Потім ще раз почула те запрошення і помітила, що у тій горі є двері, яких раніше не зауважила. Двері відчинились і вона побачила у середині багато гарних кімнат, наповнених різними речами. Почула голос: "Бери, що хочеш, тільки поспішай." Жінка похапцем брала різні речі для себе і для дитини, і так переходила з кімнати в кімнату, де всього було вдосталь. Кожен раз, таємничий голос промовляв до неї, щоб поспішала. Для того, щоб набрати більше речей, вона поклала дитя на землю, а сама набирала все набирала й набирала. Нарешті, вибігла задоволена, але забула, що дитина залишилась всередині - найбільший її скарб. Так часто буває у житті - залишаємо скарб, щоб забрати із собою те, що має найменшу вартість.
********************************************************************************
Трохи срібла
- Учителю, що ви думаєте про гроші? – спитав один юнак свого учителя рабина. - Дивись у вікно, - сказав учитель. – Що бачиш? - Бачу жінку з дитиною, двоє коней, що тягнуть віз, і чоловіка, який іде на базар. - Добре. Тепер дивись у дзеркало. Що бачиш? - Що ж хочете, щоб я бачив?! Зрозуміло – себе! - Тепер поміркуй: вікно – зі скла, і дзеркало також зі скла. Вистачає тонесенького шару срібла на склі й людина бачить тільки себе. Навколо нас є багато таких осіб, які свої вікна замінили на дзеркала. Вони думають, що дивляться “назовні”, а бачать і споглядають самих себе. Не дозволь, щоб вікно твого серця стало дзеркалом.
********************************************************************************
Стрибок довіри
У домі спалахнула пожежа. Весь дім почав горіти. Малий хлопчик, рятуючись, виліз на дах. Внизу стояв батько і з розпростертими руками кликав сина: - Стрибай! Не Бійся, я тебе зловлю. Для хлопчика єдиним виходом було стрибнути з даху, бо вогонь вже підбирався до нього. Все зятягнуло чорним димом. Він чув голос батька, але не бачив його. Хлопця охопила паніка. Батько в розпуці крикнув ще раз: - Сину, стрибай! Я тебе зловлю, не бійся. Та хлопчина не наважувався стрибнути і крикнув до батька: - Тату, я тебе не бачу! Нащо батько відповів йому: Але зате я тебе бачу, і це найважливіше
********************************************************************************
Приятелі і ведмідь
Двоє приятелів ішли якось дорогою, що вела через темний небезпечний ліс. Раптом із хащів, із грізним риком, перед ними вискочив грізний ведмідь. Один із хлопців перелякавшись, одразу видряпався на дерево і сховався поміж галузками. Другому не вдалося накивати п’ятами. Побачивши, що утекти від дикого звіра неможливо, він упав на землю і вдав із себе мертвого. Хлопець знав, що медведі не їдять мертвеччини. Ведмідь наблизився до нього, понюхав, відтак заревів і спробував писком перекинути. Бідолаха з усіх сил затримував подих. Ведмідь і справді вирішив, що той мертвий, та й відійшов. Другий приятель, побачивши, що ведмідь зник у хащах, зліз із дерева і спитав друга: – І що тобі шепотів ведмідь на вухо? Він сказав мені, аби я більше не рушав у дорогу з приятелями, які, замість допомогти у небезпеці, дають драла.
********************************************************************************
Важко бути священиком, бо завжди не так, як слід...
Коли він ходить у капелюсі – скажуть: “вже у такому не ходять”. Коли одягне берет – скажуть: “хворий на сучасність”. Коли має полатаний підрясник, тоді: “прикидається бідняком”. Коли одягнеться пристойно – будуть звертати увагу, що дуже елегантний. Коли гарно виглядає, то: “йому вже дуже добро, коли всім зле...” Коли худий, думають “скупий до себе і захланний на гроші”. Коли буде усміхатися – то “...це штучно і грає вар’ята”. Коли ходить сумний –“ ... так він відганяє людей від релігії”. Коли завжди ходить у підряснику – “...але ж інші священики теж побожні, але ходять одягненні по цивільному”. Коли обізнаний із сучасними проблемами – “...мабуть, він не знайшов свого покликання”. Коли на проповіді говорить загальними тезами – далекий від життя. Коли заглиблюється у деталі – ображаються родичі, вчителі, лікарі через те, що втручається не в їхні справи. Коли лікується при недузі – “...бач говорить про життя після смерті, про небо, але сам боїться вмерти”. Коли не лікується – “...так, сам вчить, що треба шанувати здоров’я, а сам того не робить”. Коли відправляє Святу Літургію поволі – “...ну, це ж не можливо вистояти”. Коли відправляє швидко – “...бач, вже кудись спішиться”. Коли купив машину – “...так, вже назбирав з людей”. Коли не має машини – “...що не годен ніяк на складати?” Що би не робив, буде завжди не так, як “треба” , але добре, що говорять – свідчить про те, що священики є важливими для людей.
********************************************************************************
Два мандрівники
Двоє мандрівників піднімалися звивистою стежкою вгору, холодний вітер дув їм просто в лице. Ось-ось мала початися снігова буря. Між скелями вже було чути свист страшного вихору. Йти було все важче і важче. Вони знали, що якщо вчасно не дійдуть до притулку, то загинуть у сніговій заметілі. Мандрівники вже зовсім вибилися з сил, а густий холодний сніг заліплював їм очі. Нараз почули сильний стогін із прірви. Якийсь бідолаха упав туди і благав про допомогу. Один сказав: - Це доля! Той чоловік – засуджений на смерть. Поспішаймо, бо скінчимо так, як він. І прискорив крок, нахиляючись вперед. Другий, натомість, пожалів бідолаха і спустився вниз. Знайшов його, завдав собі на плечі й продовжив далі свою мандрівку вже з важкою ношею. Темніло. Стежку було ледь видно. Мандрівник, який допомагав пораненому, уже геть знесилів. Несподівано він побачив світло в колибі. Це давало йому сили. Та раптом ногою зачепив за щось тверде, що лежало поперек стежки. Нахилився і сповнився жахом: під снігом лежав уже закостенілий його товариш по подорожі. А милосердний мандрівник уникнув смерті тільки тому, що докладав усіх сил, аби врятувати того бідолаху, який упав у прірву.
********************************************************************************
Потіха і розрада
Дівчина була в поганому настрої. Все було проти неї, все її дратувало. Багато вимагають в школі, вдома, надто багато… Та ще й мама вже в котрий раз читає їй нотації… Дочка насупилася ще більше. Потім, дивлячись мамі просто в очі, голосно сказала: - Мамо, мені вже обридли твої повчання. Чому, натомість, не обіймеш мене сильно – сильно? Жодна порада не поможе мені більше від твоєї ласки. Мати дуже здивувалась. Очі дочки благали обіймів. Непевним голосом і майже з плачем сказала: - Хочеш… ти хочеш, щоб я тебе обняла? Знаєш, я також хочу, щоб ти мене обняла… І вони обнялись, зі сльозами радості в очах. Кожний з нас потребує потіхи і розради, конкретного вияву любові. Але ми часто є надто стриманні, надто боязкі, щоб виявити наші правдиві почуття. І ховаємо їх за холодною й суровою маскою, зі страху, щоб інші не побачили нашої “слабкості”. Але тільки теплота серця може врятувати нас від великого холоду нашої епохи.
********************************************************************************
Дюна і хмаринка
Молодесенька хмаринка – а відомо, що життя хмарин коротке і неспокійне – вперше пропливала небом з іншими хмарами, чорними, великими, чудернацьких форм. Коли вони досягли великої пустелі Сахари, інші, вже досвідчені хмари, наказували їй: - Лети, лети! Якщо затримаєшся тут, то загинеш! Але молода хмаринка, як і всі у її віці, була дуже цікавою і відпливала в кінець хмариного табунця, подібного на розпорошену отару овець. - Що ти робиш? Рухайся з нами! – завив вітер. Але мала хмаринка побачила дюни з золотого піску, і це її причарувало. Вона повільно опустилася. Одна дюна посміхнулась їй. - Привіт! Сказала чемно. Була то дуже гарна маленька дюна, щойно створена вітром, який гладив її блискуче волосся. - Привіт! Я – Оля, - відрекомендувалася хмаринка. - Я – Галя, - відповіла дюна. - Як поживаєш там, на землі? - Та так… сонце й вітер. Трохи жарко, але даємо собі раду. А ти? - Сонце і вітер… довгі перегони по небу. - Моє життя дуже коротке. Коли налетить сильний вітер, напевно зникну, - сказало сумно дюна. - Прикро, правда? – спитала хмаринка. - Трохи. Мені здається, що я ні до чого непридатна. - Я також невдовзі випаду дощем на землю. Така моя доля. Дюна замовкла на мить, а потім сказала: - А знаєш, ми дощ називаємо раєм! - Справді? Я й не знала, що я така важлива! – засміялася хмаринка. - Я чула від старих дюн, що дощ дуже гарний. Ми тоді вкриваємось чудовими рослинами, які звуться травами, квітами… - Так, правда. Я їх бачила, - відповіла хмаринка. - Але я, напевно, їх ніколи не побачу, - сумно зітхнула дюна. Хмаринка задумалась на хвилинку, а потім сказала: - Я б могла упасти на тебе дощем… - Але тоді ти помреш. - А ти зацвітеш, - зашуміла хмаринка блискучим прозорим дощиком. Наступного дня маленька дюна була вкрита квітами. В одній гарній молитві, є такі слова: “Господи, зроби з мене лампу… спалю себе самого, але дам світло іншим”.
********************************************************************************
Молодий мужчина спостерігаючи, як його вісімдесятилітній сусід садив абрикосове дерево, запитав старого: - Чи ви ще сподіваєтеся їсти з нього плоди? Старий, спираючись на лопату, відповів: Звісно, що ні. Я знаю, що не буду їсти плодів з цього дерева, але я ціле життя з великою охотою їв абрикоси з дерев, яких не садив. Таким чином я намагаюсь віддячити тим, хто посадив дерева для мене.
********************************************************************************
Матусю, чому…
“Матусю, чому ти не хочеш зі мною бавитися?” – питає шестилітня Неллі. “Тому, що я не маю часу”. “А чому ти не маєш часу?” “Бо я працюю”. “А чому ти працюєш?” “щоб заробити гроші”. “А чому ти заробляєш гроші?” “щоб дати тобі їсти”. “Ах, знаєш, матусю, я зовсім не голодна!”
********************************************************************************
Перша нагорода
Це питання прозвучало на радіоконкурсі: “Які найкращі слова, котрі могла б почути жінка?” Першу нагороду отримала одна молода жінка. “Найкращі слова, – вважала вона, – які б хотіла почути жінка від чоловіка, коли о третій годині почне плакати немовля: Лежи. Я підійду!”.
********************************************************************************
Троянда
Німецький поет Рільке якийсь час жив у Парижі. Щодня дорогою до університету він разом зі своєю приятелькою француженкою переходив дуже людну вулицю. На розі цієї вулиці сиділа вже старша жінка і просила милостиню у перехожих – завжди на тому самому місці, нерухомо, як статуя, з протягнутою рукою, й опущеними до землі очима. Рільке ніколи не давав їй милостині, а його приятелька часто знаходила для неї якийсь гріш. Якось француженка спитала поета: - Чому ти ніколи нічого не даєш цій бідолашній? - Ми б мали б дати їй щось для серця, а не лише для рук, - відповів той. Наступного дня Рільке прийшов з гарною трояндою, що лиш почала розпускатися, і дав їй убогій жінці. Раптом жебрачка підняла очі, подивилася на поета і, жестом затримавши його, з зусиллям піднялася, схопила його за руку й процілувала її… І пішла, притискаючи троянду до грудей. Цілий тиждень ніхто її не бачив. А потім жінка знову сиділа на тому самому місці – мовчазна, нерухома, як і раніше. - Чим вона жила всі ці дні? – спитала молода француженка. Трояндою, - відповів поет. Лист до коханої Один підліток пише листа до своєї коханої, називаючи її скарбом: “Я тебе так люблю! Задля тебе пройшов би крізь вогонь, задля Тебе піднявся б на найвищу гору, переплив би найширшу ріку. Отож, завтра ввечері прийду, якщо не падатиме дощ”. Наша любов до Бога повинна виявлятись не тільки у гучних словах
********************************************************************************
Золоте серце
Старий досвідчений суддя прогулювався ввечері. У міському парку він зустрів знайомого юнака.
"Моє вітання, Пауль, - сказав старший пан. - Я чув, ти незабаром хочеш одружуватись. Це гарно. Скажи, хто ж вона, твоя обраниця?"
"О, це чарівне дівча, - відповів хлопець. - Як намальована!"
Суддя вийняв записничок з кишені і написав нуль.
"Далі?"
"Вона ще й зграбна".
Тоді суддя написав ще один нуль.
"Восени отримає добре оплачувану працю".
Знову нуль. І так - аж до шести нулів.
"А взагалі, - додав Пауль, - моя наречена має золоте серце. Я зауважив, вона завжди там, де потрібна допомога".
Тоді суддя написав одиницю навпроти шести нулів і закрив свій записник. Він сердечно потиснув руку молодому чоловікові: "Вітаю, Пауль! Твоя наречена вартує мільйон! З нею можеш зважитися на спільне життя".
********************************************************************************
Нас ніщо не роз'єднує
Усе прийде до Мене, що Отець дає Мені, а того, хто до Мене приходить, Я не вижену геть. Ів.6.37
Існує оповідання про жінку, яка намагалася знайти Бога. У сні, який повторювався, вона стояла перед вікном з товстого скла. Коли вона дивилася крізь нього, здавалося, що вона бачила Бога з іншого боку. Вона стукала у вікно, намагаючись привернути увагу Бога, але безуспішно. Накінець вона закричала щосили. Тихим спокійним голосом Він заговорив до неї і сказав: "Навіщо ти так кричиш? Нас ніщо не роз'єднує."
Ніщо не роз'єднує нас і Бога, якщо б ми лише знали це! Все, що могло б роз'єднати нас і Бога, Христос взяв у своє серце. Він помер за нас, і Він живе за нас. Все, що Він просить, - щоб ми прийшли до Нього такими, як ми є, визнаючи нашу потребу в пробаченні Ним, приймаючи Його пробачення і живучи у цьому пробаченні.
Знати Ісуса означає сказати Йому: "Ти помер за мене, Ти відкупив мене, я покладаюся на тебе." Віра є особистим покладанням на Ісуса Христа. Віра дозволяє нам бути собою без удавання, дозволяє нам бути синами і дочками Бога, коли між нами, крім любові, нічого іншого нема.
********************************************************************************
Батько з сином вели на продаж осла. Батько сидів верхи на ослі, а син ішов поруч. Люди, яких зустрічали, говорили:
- - Нечувано! Сильний мужчина сидить на ослі, а дитина іде пішки!
Тоді батько посадив на осла сина. Натовп зівак далі обурювався:
- - Це жахливо: старша людина іде пішки, а молодий їде верхом.
За таких обставин вони обидва сіли на осла, але зараз почули:
•- Це варварство: двоє людей сидить на маленькому осликові. Тоді батько з сином злізли з осла, але інші почали говорити:
- - Здуріли: осел нічого не несе, а двоє людей ідуть пішки.
Вкінці вони обидвоє підняли і понесли осла, але навіть тоді не заслужили похвали у зівак з базару.
********************************************************************************
Успіх
Місіонер, який прожив в Японії багато років, і відомий співак, що пробув там тільки два тижні, поверталися до Америки людним літаком. У Нью-Йорку місіонер побачив великий натовп прихильників співака, які вітали його радісним криком...
- Господи, я нічого нерозумію, - прошепотів місіонер. Я пожертвував 42 роки для Японії, а він пробув тільки два тижні, і тисячі людей вітають його з поверненням додому - мене ж ніхто не зустрічає.
Господь відповів:
- Сину, та ж ти ще не повернувся до свого дому.
********************************************************************************
Таємниця раю
Здоровенний та не надто чемний самурай прийшов до низенького буддійського монаха і каже:
- - Монаше, скажи мені, що таке пекло, а що - небо?
Монах поглянув на дужого воїна і зневажливо відповів:
•- Сказати тобі, що таке - небо і пекло? Я не можу тобі цього пояснити. Ти брудний і смердиш. Ти - ганьба касти самураїв. Геть від мене! Не можу терпіти тебе!
Самурай розлютився, почав тремтіти. Його лице так почервоніло від гніву, що не міг і слова промовити. Витягнув меч і підніс його, щоб убити монаха.
- - Це - пекло, - прошепотів спокійно монах.
Самурай знітився. Скільки ж співчуття і жертовності було в тому малому монахові, який ризикував власним життям, щоб пояснити йому, що таке пекло! Поволі він опустив меч. Відчув спокій і вдячність - його лице проясніло.
- - Це є небо, - прошепотів спокійно монах.
********************************************************************************
Крамниця
Одному юнакові приснилося, що він увійшов до великої крамниці. За прилавком стояв ангел.
- - Що ви продаєте? - спитав юнак.
- - Все, що бажаєте, - чемно відповів ангел.
Юнак почав перераховувати:
- Я хотів би припинення у світі всіх воєн, справедливості для покривджених, терпимості та щедрості для чужинців, любові в родинах, праці для безробітних, єдності в Церкві і...
Ангел перервав його:
- - Вибачте, пане, ви мене не зрозуміли. Ми не продаємо плодів, а тільки насіння.
Одна Ісусова притча починається так: "Царство Боже подібне до насіння, що один господар казав посіяти на своїм полі..."
Царство - це завжди початок. Малесенький, майже незначний початок. Сам Бог прийшов на землю, як зерно, як квас, як малесенький паросток.
Зерно - це чудо. Навіть найбільше дерево виростає з малого зерна. Твоя душа - це поле, на якому посіяні важливі діла та великі цінності.
Чи дозволиш їм вирости?
********************************************************************************
Те, що...
Те, що нам казали, коли ми були дітьми:
Не біжи; йди поволі; їж усе; мий руки; чисти зуби; мовчи; говори; перепроси; привітайся; ходи сюди; відчепись від мене; йди бавитись; не перешкоджай; не біжи; вважай, бо впадеш; тим гірше для тебе; ти не вмієш; ти замалий; я сам зроблю; ти вже великий; йди спати; вставай, вже пізно; я маю роботу; бався сам; одягнися; не стій на сонці; йди на сонце; не розмовляй з повним ротом...
Те, що ми хотіли б почути:
Люблю тебе; ти гарний; я щасливий, що тебе маю, поговорімо про тебе; як почуваєшся? Боїшся? Чому не хочеш? Ти - дуже милий; приємний; розкажи, що ти відчував; ти - щасливий? Мені приємно, коли ти смієшся; плач якщо хочеш; кажи те, що хочеш; чому страждаєш? Що тобі не подобається? Довіряю тобі; мені приємно з тобою; хочу розмовляти з тобою; мені приємно слухати тебе; ти мені подобаєшся такий, який ти є; гарно бути разом; скажи, що я помилився...
Навколо тебе є багато людей, що чекають на слова, які хотіли почути ще в дитинстві.
Нервово смикаючи ручку своєї торбинки, одна пані сказала:
"Знаю, що мій чоловік вміє бути ніжним і сердечним. Він завжди є таким з нашим псом".
********************************************************************************
Відбитки стіп
Одному чоловікові приснилося, що він помер, опинився в раю і зустрів Ісуса Христа. Своє життя він прожив згідно з засадами християнства, але крім хвилин радості і успіхів були такі моменти, коли він був прикрий у спілкуванні з іншими і завдавав їм багато клопоту. Під час розмови з Ісусом Христом він мав змогу оглянути, ніби на плівці, усі моменти свого життя - як шляхетні, так і ганебні. У тих окремих картинах свого життя чоловік помічав якісь відбитки стіп.
Придивившись добре, зауважив, що в ті хвилини свого життя, коли він був недобрий, видно було тільки відбитки його стіп, а не було поруч відбитків ніг Ісуса, як це було тоді, коли робив добрі вчинки. Тому він поцікавився в Ісуса:
•- Господи, не розумію. Ти ж обіцяв мені, що будеш завжди біля мене. Тепер, коли оглядаю своє життя, то бачу, що в тяжких для мене хвилинах видно тільки сліди моїх ніг. Чому, Господи, ти мене тоді залишив самого?
Ісус усміхнувся до нього і сказав:
•- Покидав тебе? Мій дорогий, приглянься уважніше до слідів. Бачиш, деякі з них значно глибші. Це саме у важкі для тебе хвилини Я ніс тебе на своїх плечах.
********************************************************************************
Черствість
Молоді хлопчиська насміхалися над своїм бідним, убого вдягненим товаришем:
- - Ти ж християнин, - кпили собі. - Якщо Бог тебе любить, чому не заопікується тобою? Чому не скаже комусь, щоби дав тобі пару черевиків і якийсь пристойний одяг.
Ці слова дуже вразили хлопця, але невдовзі з повними сліз очима він відповів:
- - Я думаю, що Він саме так і каже людям робити, але вони його не слухають.
********************************************************************************
Коли забуваєш про Бога
Павук снував у стодолі свою сітку. Він почав з довгої тонкої нитки, яку приклеїв до однієї з балок. Весь час прикріплений до неї, зіскакував з балки, щоб снувати згори в них більше ниток, аж доки не дійшов до центру запланованої сітки. Після цього від середини павук почав снувати інші нитки, немов спиці в колесі, закріплюючи кінці тих ниток на стінці в різних точках. Нарешті виткав прекрасну сітку, з допомогою якої наловив багато великих і товстих комах. Він дуже розповнів, розлінився і загордів.
Якось, оглядаючи свою майстерно виткану сітку, павук запримітив одну довгу нитку, ту, яку зробив першою і закріпив на горішній балці. Довго дивися на неї і сказав уголос:
•- Цікаво, для чого ця нитка? Не можу зрозуміти, для чого я її ткав. На цю нитку нічого не ловиться.
І довго не думаючи, зірвав її. Раптом вся виткана ним конструкція впала. Павук забув, що саме ця одна нитка, прикріплена, до горішньої балки, була тою основою, що тримала всю сітку.
********************************************************************************
Ким ми можемо бути
Шукаючи праці, один художник, портретист, забрів до невеликого містечка. Там його клієнтом став обдертий, брудний, неголений пиячина, який замовив собі портрет і став позувати. Художник малював доволі довго, довше як звичайно, і врешті показав той портрет замовникові. Пияк довго приглядався до портрета. На портреті був зображений елегантний мужчина, гарно одягнений, з посмішкою на обличчі. Пияк ледве пробелькотів:
- Але ж то не я! Я ж не такий!
Художник, який звернув увагу не на зовнішній вигляд клієнта, а побачив його внутрішню суть, красу його душі, відповів:
- - Але то є та людина, якою ти можеш бути.
********************************************************************************
Найбільший діамант світу був спотворений подряпиною, тому вирішили подрібнити його для промислових потреб. Але тут за камінь узявся один майстер-різьбар. Довго й терпеливо він вирізьблював з діаманту чудову троянду. І тепер всі висловлюють своє захоплення, коли бачать ту камінну квітку.
У житті повно всіляких несподіванок. Трапляються дні добрі і погані. Існують проблеми і різні біди, що приносять нам страждання. Але вони визволяють з полону нашу чуйність. І часто змушують нас витягнути на світ Божий найліпшу частинку нашого «Я».
********************************************************************************
Батько забудько
Послухай сину... Кажу тобі це, коли ти спиш, поклавши ручку під щоку, а русяве волоссячко розсипалось по твоєму чолі. Ось я увійшов до твоєї кімнати. Кілька хвилин тому, коли я сидів у бібліотеці і читав, мене наскрізь пройняли докори сумління. Сповнений почуття провини, підійшов я до твого ліжка.
Мене не полишали думки про мою поведінку: увесь час сіпав тебе, робив тобі зауваження, коли ти зранку збирався до школи або коли вчора ввечері, замість помитися, лише обтер обличчя рушником, та ще забув почистити черевики. Так само вичитав тебе, коли ти впустив щось на підлогу.
Коли ми сиділи за столом і снідали, я теж витикав тобі твої прогріхи: бо щось упало тобі на серветку, коли ти хапав хліб, немов голодне звірятко, бо сперся ліктями об стіл, бо занадто грубо намастив масло на хліб. Коли ти бавився, я саме зібрався виходити з хати: за кілька хвилин мав бути потяг. Ти відірвався від забави, помахав мені ручкою і загукав:
- - Па-па, татку!
А я нахмурив брови і сказав:
- - Випрям спину!
Усе знову почалося ввечері, коли я повернувся з роботи. Ти саме бавився, колінкуючи по землі. Побачивши дірки у твоїх шкарпетках, я висварив тебе при твоїх друзях і наказав негайно іти додому. "Шкарпетки коштують гроші, - сказав я, - якби ти сам їх купував, то знав би, як їх шанувати".
А пам'ятаєш, як несміливо ти увійшов до зали? Ти не міг підвести очей, ти боявся мене після того, як я влаштував тобі "виховний момент" перед друзями. Я зиркнув на тебе поверх газети, невдоволений твоїм невчасним вторгненням, - і ти зупинився у дверях, не знаючи, що робити далі.
- - Чого тобі? - спитав я суворо.
Ти нічого не відповів. Ти підбіг до мене, закинув рученята мені на шию і поцілував мене, міцно-міцно обнявши, з любов'ю, якою Бог обдарував твоє маленьке серце і яка, навіть коли не знаходить взаємности, ніколи не в'яне. Потім ти пішов до своєї кімнати, неквапно дрібцюючи по сходах.
І тоді, сину, коли газета вислизнула з моїх рук на підлогу, мене пройняв великий страх. Що зі мною діється? Це вже перетворюється у звичку - вишукувати провини, робити зауваження. Хіба цього заслуговуєш за те, що ти не доросла особа, а мала дитина? Ось про це я думав нинішнього вечора. Оце прийшов до твого ліжка і приклякнув коло тебе, бо відчуваю сором.
Знаю, що це дуже мала винагорода, що тобі важко буде зрозуміти усі ці речі, навіть якби я спробував тобі про них розповісти, коли прокинешся, але завтра я буду для тебе справжнім батьком. Буду бавитися разом з тобою, буду ділити з тобою усі твої заняття, почуватимусь недобре, коли тобі буде зле, і сміятимусь, коли тобі буде весело. Радше прикушу язика, коли він захоче знову вимовити слова роздратування. Увесь-бо час повторюватиму собі: "Він іще тільки дитина,, ще тільки маленький хлопчик!"
Справді, боюся, що досі трактував тебе як дорослого. Тим часом, коли бачу тебе зараз, сину, як ти спиш, згорнувшись калачиком у своєму ліжечку, розумію, що ти іще дитина. Вчора твоя голівка так беззахисно притулилася була до маминого плеча... Я завжди вимагав від тебе надто багато!
Вимагаємо завжди надто багато... від інших.
********************************************************************************
Шляхетне дерево
Росло колись дерево. Воно дуже любило маленьку дитину. Дитинка щодня приходила до дерева. Вона збирала його листя, сплітала їх у віночки, а потім бавилася у лісового царя. Дитина видряпувалась по його стовбурі і гойдалася на гілках. Їла плоди з дерева, а потім бавилася з ним у хованки.
Коли дитина була стомлена, вона нерідко засинала у тіні дерева, а листя співало їй колискову.
Дитина любила дерево усім своїм маленьким серцем.
І дерево було щасливе.
Але час спливав, а дитина підростала. І тепер, коли дитина була вже велика, дерево часто відчувало самотність.
Якогось дня дитина прийшла відвідати дерево, а воно попросило:
•- Підійди до мене, моя дитино, вилізь на стовбур і зроби собі гойдалку з мого гілляччя. Їж мої плоди, забавляйся у моєму затінку і будь щаслива.
•- Я вже завелика, аби лазити по деревах і бавитися, відповіла дитина. - Хочу мати гроші. Чи можеш мені їх дати?
•- Мені так прикро, - мовило дерево. - Я не маю грошей. Маю лишень листя і плоди. Збери ж мої плоди і продай їх у місті. Так отримаєш гроші і будеш щаслива.
Дитина вилізла на дерево, позривала всі до одного плоди і пішла геть.
Дерево було щасливе.
Проте дитина довго-довго не поверталася... І дереву ставало щораз сумніше.
Якогось дня ця дитина повернулася. Дерево затремтіло від радості і сказало:
•- Підійди сюди, моя дитино, вилізь на мене, зроби собі гойдалку з мого гілляччя і будь щаслива.
•- Я дуже зайнята і не маю часу здиратися по деревах, - відказала дитина. - Хочу мати дім, який би мене охороняв. Хочу мати дружину і дітей, отже маю потребу і в житлі. Чи можеш дати мені дім?
•- Я не маю дому, - промовило дерево. - Моїм домом є ліс. Але ти можеш пообтинати мої гілки і збудувати собі з них дім. І тоді будеш щаслива.
Дитина пообтинала геть усі гілки і забрала їх зі собою, аби збудувати собі дім. А дерево було щасливе.
Довгий час дитина не навідувалася. Коли знову з'явилася, дерево було сповнене щастя і ледве могло говорити.
- - Підійди ближче, моя дитино, - прошепотіло воно. - Підійди і побався.
•- Я вже надто стара і надто сумна, аби бавитися, - сказала дитина. - Хочу мати човна, аби втекти звідси світ за очі. Чи можеш дати мені човна?
•- Зрубай мій стовбур і зроби собі з нього човна, - мовило дерево. - Зможеш відплисти звідси і бути щасливою.
Дитина негайно стяла стовбур і витесала собі з нього човна, аби на ньому втекти. Дерево було щасливе... але не зовсім.
Пройшло немало часу, заки дитина знову повернулася.
•- Мені так шкода, моя дитино, - дерево, - але я більше нічого не можу тобі дати... У мене більше нема плодів.
- - Мої зуби застарі, аби їсти плоди, - сказала дитина.
- - Не маю вже й гілляччя, - зітхнуло дерево, - не можеш погойдатися на ньому.
- - Я занадто стара, аби гойдатися на гілляччі, - відповіла дитина.
- - Не маю і стовбура, - проказало дерево, - не можеш уже вилазити по ньому.
- - Я занадто змучена, аби лазити по деревах, - відказала дитина.
•- Турбуюся, зітхнуло дерево, - бо хочу тобі щось дати, але не маю що. Зараз я хіба лишень стара колод. Мені так прикро...
•- Тепер мені треба дуже мало, - відповіла дитина. - Я потребую лише спокійного пристановища, аби сісти і відпочити. Відчуваю-бо таку втому...
•- Якщо так, - сказало дерево, випроставшись, наскільки це було можливо, - то стара колода саме те, що треба. Можеш сісти на ній і спочити. Підійди ближче, моя дитино, сядь собі і спочинь.
Дитина так і зробила.
А дерево було безмежно щасливе.
Сьогодні ввечері сядь у якомусь спокійному куточку і допоможи своєму серцю подякувати усім "деревам" твого життя.
********************************************************************************
Один чоловік, який уважав себе невіруючим, якось зірвався з урвища. Завдяки швидкій реакції йому, однак, вдалося вхопитися за маленький кущик, що виріс над прірвою. Отак зависнувши над урвиськом, він з усіх сил закричав:
- - Боже, спаси мене!
У відповідь - цілковита тиша. Чоловік закричав знову:
- - Спаси мене, Боже!
І тоді згори почувся голос:
- - Усі так кажуть, коли опиняться у біді.
•- Але не я, Господи! Кажу це абсолютно щиро. Оповідатиму про Тебе всім. Увірую в усі Твої слова! - обіцяв бідолаха у відчаї.
- - Гаразд. То відпусти галузку, - мовив Господь.
- - Відпустити галузку? Та ж я ще не збожеволів!
********************************************************************************
Постанови
Один хлопець нахилившись над столом, записував свої постанови. Його мати у той час прасувала білизну.
"Коли побачу когось, хто потопає, - писав хлопчина, - то відразу кинуся у воду, аби допомогти йому. Якщо загориться дім, виноситиму з вогню дітей. Коли трапиться землетрус, без жодного страху піду серед будинків, що валяться додолу, рятувати людей. А потім усе своє життя присвячу бідним цілого світу".
За якийсь час він почув голос мами:
- - Синку, будь такий добрий, спустися до крамниці і купи хліба.
- - Мамо, хіба ти не бачиш, що на дворі дощ? - з докором сказав син.
Скільки уже було таких «хотів би» у нашому духовному житті...
Одна 12-ня дівчинка записала якось у своєму щоденнику: «Ми є людьми майбутнього, отож повинні поліпшувати ситуацію. Найгірше - це нічого не робити і дивитися, як той бідний світ розпадається на друзки. Кричимо: «Хай живе мир!» - і ведемо війну. Повторюємо: «Геть наркотики!» - і ще більше торгуємо ними. Проголошуємо: «Ні - тероризму!» - і вбиваємо невинних. Хіба ж неможливо припинити усе це?
Хочу тобі сказати: якщо тебе справді засмучує ненависть у світі, не плач і не втрачай надії, а зроби щось, хай навіть маленьке!»
********************************************************************************
Три сита
Якось прийшов до Сократа один чоловік, який був дуже схвильований. "Гей, Сократе, чи ти чув, що витворив твій друг? Я повинен тобі це розповісти".
"Зачекай-но, - перебив його мудрець. - Чи те, що хочеш мені сказати, ти пересіяв через три сита?"
"Три сита?" - запитав той здивовано.
"Так, мій дорогий, три сита. Давай подивимось, чи те, що ти маєш мені сказати, пройде через три сита. Перше сито - правда. Чи ти впевнений, що все, що ти хочеш мені розповісти, є правдою?"
"Ні, я чув, як про це говорили інші... "
"Так, так! Але, напевно, ти перевірив це другим ситом. Це сито - добро. Чи те, що ти хочеш мені розповісти, - якщо і є якісь сумніви у правдивості, - то хоч, щонайменше, є добре?"
Вагаючись сказав той: "Ні, це ні, навпаки..."
"Ага! - перебив Сократ. - То давай візьмемо ще й третє сито і запитаємо, чи так вже й необхідно розповісти мені те, що тебе хвилює!"
"Аж такої необхідності немає..."
"Отже, - усміхнувся мудрець, - коли те, що ти мені хочеш розповісти, не є ні правдивим, ні добрим, ні необхідним, то забудь про це і не обтяжуй ні себе, ні мене!"
********************************************************************************